Виступ Іллі Давиденка на презентації 5-го тому «Європейського словника філософій: український контекст. Лексикон неперекладностей».
Юрій Шевельов – чи не найбільший критик провінціалізму за всю історію української інтелектуальної культури – описував різні й подекуди неочікувані форми, у яких провінціалізм може втілюватися.
На мою думку, одною з найнебезпечніших таких форм є провінціалізм у самоосмисленні – постійна презумпція меншовартості, власної «нетаковості», порівняно з далекими чи близькими іншими. І саме така презумпція довгий час була (а іноді й лишається) поширеною в українській гуманітаристиці й, зокрема, філософії.
Можна по-різному реконструювати причини такої поширеності саме у філософії. Імовірно, свою роль у цьому мав пропагандований за радянських часів погляд на українську філософію як дуже віддалену периферію світових філософських процесів, котрій є місце хіба в химерному контексті “філософії народів СРСР”. Частково в цьому можна бачити також наслідки популярного у ХХ ст. погляду на українську філософію крізь призму зразків модерних філософських традицій (котрі тут зазвичай тлумачилися як зразок функціонування філософії як такої), і констатації її невідповідності цим зразкам (див., напр., вступ до “Нарисів з історії філософії на Україні” Дмитра Чижевського).
Якими не були б ці причини, меншовартісне самоосмислення створювало численні проблеми. Зокрема, складало ідейну основу практичних настанов штибу “не мрій”, “не прагни”, “ми маленькі, що з нас взяти”, які стали прокляттям української академічної філософії у ХХ ст. (особливо в другій його половині й в УРСР).
Як можна було здолати цей дошкульний комплекс власної неповноцінності, що істотно впливав на життя фахової спільноти? Для цього потрібні були молодість, енергія й – найважливіше – амбіція. Амбіція до більшого, цікавішого, глобальнішого. До чогось, що змусило би тебе самого розвиватися. Одним словом, амбіція до великих проєктів. Власне, одним із найбільших проєктів, що за останні 30 років допомогли українській філософській спільноті по-новому подивитися на себе й власні спроможності, став “Європейський словник філософій” і його українське видання.
На моє переконання, описані Олегом Хомою в статті “Актуальність словника в українському контексті” культура і дух Словника – це не лише про фаховість і технологічність, професіоналізм і прагнення справжності в дослідженні. Це ще й про приклад амбіції до більшого, аніж ми звикли (як спільнота). Вона знайшла своє вираження і, водночас, своє підтвердження і в ролі, яку зіграли українські дослідники в ідейному розвитку проєкту оригінального французького видання, і у звазі, з якою українські дослідники взялися за реалізацію українського видання Словника. Саме ця амбітність ЄСФ стала, мабуть, одним з головних факторів його впливу на нас, наймолодше покоління сучасної української філософської спільноти.
Водночас це поширення амбіції до більшого, аніж ти звик, задля досягнення чого ти мусиш розвиватися й самозречено працювати у першу чергу над собою й із собою, вплинуло не лише на нас. Як я казав на першій презентації 5-го тому Словника, українське видання ЄСФ – це трасґенераційний проєкт. Якщо відкрити с. 395 5-го тому й подивитися на список залучених до роботи над Словником фахівців, то побачите імена представників усіх 4-х поколінь дослідників, які нині складають українську філософську спільноту. Саме завдяки цьому наголошений вище прорив у самоосмисленні, спровокований у т.ч. роботою над ЄСФ, почав змінювати фахову спільноту в цілому, маючи свій вплив на кожне з її поколінь.
Це робить українське видання Словника одним з найважливіших проєктів української філософської спільноти останніх трьох десятиліть. Адже, серед інших його ефектів, він став надійним щепленням від меншовартісної провінційності в самоосмисленні, навчивши нас наново вірити у себе й мріяти.
Переконаний, започатковані й посилені Словником зміни надалі лише продовжуватимуться.
Глибоко вдячний усім творцям оригінального ЄСФ і його українського видання. Для мене було честю долучитися до цієї роботи!