Виступ Володимира Єрмоленка на презентації 5-го тому «Європейського словника філософій: український контекст. Лексикон неперекладностей».
Текст звернення Володимира Єрмоленка до учасників презентації 5-го тому Словника
Вітаю, друзі! Перепрошую, що не можу бути з вами фізично, і перепрошую, що говорю з вами крізь погане відео. Сподіваюсь, що звук є не таким поганим, як картинка.
Переклад — це взагалі ключова проблема культури, тому що культура — це переклад. Але це не переклад текстів, це переклад досвідів. Культура виникає, коли з’являється розуміння того, що досвід іншої людини нам недоступний, що досвід іншої людини або іншої спільноти людей є чорною скринію, крізь яку нам не пробитися.
В різні часи люди, філософи, письменники мали оцю ілюзію, що ми одне для одного є прозорими, такими фігурками зі скла. Один із моїх улюблених філософів Жан-Жак Руссо приблизно так думав, що, в принципі, від початку ми одне для одного – фігурки зі скла. І десь суспільство, десь інституція, десь історія, десь наш власний егоїзм вкриває ці фігурки зі скла певною фарбою, крізь яку ми не можемо пробитися. Я думаю, що це красива і, можливо, корисна ідея, але вона хибна. Я думаю, що ми одне для одного є чорними скринями, як індивіди, як спільноти, як мови. Ми є чорними скринями; базовою реальністю нашого буття є темрява, а не світло. Світло з’являється лише зрідка, відповідно до графіку або поза ним. І оце світло, світло розуміння, божественне світло, людське світло, світло культури, це є те, що, власне, трішки привідкриває ці чорні скрині.
Я постійно думаю над значеннями поняття катарсісу Аристотеля. Мені здається, що метафора очищення, яка пов’язана з поняттям катарсісу, є другорядною, вторинною, а первинною є метафора того, що ми взагалі маємо, отримуємо доступ до емоцій, до інших емоцій, до інших почуттів. І ці емоції, ці почуття, цей досвід ми дістаємо завдяки твору мистецтва, завдяки культурі, яка є певним перекладом цієї чорної скрині для інших чорних скринь. Ляйбніц писав про те, що монади не мають вікон, але вони між собою комунікують певними хвилями на поверхні. Для того, щоб ці хвилі на поверхні можна було побачити, відчути, до них можна було дотркнутися, про існування їх хоча б можна було здогадатися, існує культура. Тому культура – це переклад, це складний переклад, це переклад неперекладного, бо неперекладним, власне, є наш досвід. І ця ідея Барбари Кассен взяти якісь ключові слова в різних культурах і подивитися, який досвід там захований, закопаний глибоко в землі, як ікона, як скарб, – мені здається, це дуже хороша ідея. І вона нас теж стимулює до вмислення про те, що ми настільки одне для одного з вами непрозорі і настільки далекі один від одного, що цей процес наближення є довгою, але дуже потрібною роботою.
Я дедалі більше розумію, що велика історія, інтелектуальна європейська історія, яку я дуже люблю, не повна без нас, не повна без України, не повна без українського досвіду. Не тільки досвіду страждань, не тільки досвіду голодомору, не тільки досвіду сучасної війни, не тільки досвіду попередніх війн, але й просто нашого, якогось іншого досвіду. Те, як Тарас Шевченко взяв воїнський міф козаків, і застосував їх до селян, тобто до людей, які займаються проростанням і природою, – це величезна інтелектуальна революція, яку ми ще маємо з вами пояснити. Те, що в українській і польській культурі перше слово гімну працює зі смертю, – зі смертю, яка вже нібито наступила, але ще не наступила, і ми ще спробуємо її подолати, – це теж великий, величезний досвід, якого, мабуть, бракує іншим.
Ми щойно записали з Танею, моєю дружиною, подкаст про Сартра, і протягом цього подкаста ми зрозуміли, наскільки різним є досвід ув’язнення, досвід полону або досвід окупації. І Сартр написав «Буття і ніщо», фактично, будучи в німецькому полоні. Він читав Хайдеґґера, перебуваючи в німецькому полоні. Він вийшов з цього полону, як люди виходять з лікарні, просто, без повернення, і ніхто його особливо не шукав. Це, звичайно, абсолютно неспівставно якось порівнювати з долею Стуса, з долею в’язнів Сандармоху і жертв Сандармоху, з долею Олекси Тихого, з долею Вікторії Рощиної, з долею тих наших в’язнів, які зараз у полоні, з долею Ігоря Козловського, долею тих в’язнів, яких уже з нами немає. З долею тих в’язнів, які, як Максим Буткевич, слава Богу, повернулися, і багатьох інших. І наше з вами завдання — цей досвід пояснювати, перекладати, бо він залишається величезною такою могилою, куди скинуті всі ці образи, всі ці переживання. Це велика могила, яка засипана історією, яка засипана іншими наративами, і ми з вами починаємо її розкопувати. Знаєте, у Шевченка знову ж таки був цей поганий образ розритої могили, бо йому здавалося, що йдеться про якісь імперські спроби позбавити нас минулого. Але водночас у нього є образ, що саме з цієї могили, – а він думав про могилу Хмельницького в церкві в Суботові, – власне, і народиться нова Україна. Це, можливо, такий макабричний образ, але мені здається важливий образ того, що ці величезні пласти нашого досвіду десь зариті глибоко під землею. І фактично наше з вами завдання, як перекладачів досвіду, цей досвід розкопувати і пояснювати. Не тільки тому, що ми хочемо, щоб нас почули, але й тому, що без нас і без таких, як ми, без інших таких культур, які були покладені в могилу, або просто в музейні підвали, які були спущені під землю, – без таких культур світова культура неможлива, вона неповна, тому що без такого досвіду поняття «ніщо» у того самого Жана Поля Сартра звучить як якась дитяча гра, якась дитяча наївність… Вибачте, що згадую Сартра: скоро виходить наш подкаст про Сартра, тому це може бути для всіх цікаво.
Отже, культура – це переклад. І це не переклад текстів, і навіть не переклад сенсів, а це переклад досвіду того, що, власне, лежить в основі і сенсів, і потім культурних подій навколо них.
Так, починається тривога – я з вами буду прощатися. Дякую вам за увагу!