Тези виступу Лариси Довгої на презентації 5-го тому «Європейського словника філософій: український контекст. Лексикон неперекладностей».
І. Видання 5-го тому «ЄСФ», як, зрештою, усіх п’ять томів, — це важлива подія для всієї спільноти українських гуманітаріїв, загалом для сучасної української культури. По-перше, тому, що це означає, що сучасних українських філософів (а отже, і українську філософію) в Європі сприймають як таких/таку, які знаходяться на пікові нових тенденцій та опрацювань і вартують широкої міжнародної уваги та поваги. По-друге, тому, що саме 5-й, український, том засвідчує ще одну важливу новину – українська філософська наука нарешті викарабкується із своєї «обʼєктності», із безумовної залежності від західної філософії та голосно заявляє про власну субʼєктність, про те, що ми можемо не тільки розвивати кимось започатковане, бути предметом чийогось впливу, але й самі задавати новий вектор розвитку, показувати іншим, як нестандартно можна (і варто) розвивати філософське мислення.
ІІ. «ЄСФ» – це про переклад і неперекладність. Неперекладність не тому, що бракує слів, а тому, що кожна культура наповнена власними смислами. А переклад – це насамперед перенесення смислів однієї культури в контекст культури іншої. Скрізь, де йдеться про міжкультурний діалог, то це насамперед про переклад/перенесення смислів, про здатність/не-здатність представниками однієї культури прийняти-пізнати-зрозуміти іншого, знайти цьому іншому місце у контексті власної культури (чи ширше — власного життєпростору). «ЄСФ» — це довга і захоплива історія саме про те, як філософи прямували від усвідомлення неможливості такого «прийняття» до того, щоб показати шляхи його реалізації. Тривалий і буквально проривний шлях. Українські перекладачі сакральних текстів періоду ранньомодерності застановлялися над питанням про те, як виконувати переклад: що важливіше, буквально дотриматися відповідників лексичних, чи більше дбати про те, аби зберегти смисл. Вони вибирали смисл. Нинішні перекладачі та автори й укладачі «ЄСФ» показують, як складно впіймати смисл за словами. Вони відслідковують шлях від лексеми до слова – поняття – сенсу і показують, як ці поняття й сенси буквально граються з нами в піжмурки, щоразу набираючи нових нюансів, ховаючись за «невпізнаним чужим/іншим», вимагаючи долучати контексти, аби знайти те, що шукаємо. Це цікава інтелектуальна гра, а разом з тим — надзвичайно корисна річ для розвитку філософської культури, пізнання у ній себе та іншого.
ІІІ. Нарешті ще одне, про що дуже хочеться сказати, — власне про те, чим для української гуманітаристики став саме 5-й том Словника. Робота над історичними конотаціями понять, над тим, як з часом змінювалося їхнє значення (власне, чи не перша в Україні серйозна публікація в царині історії понять, властивих саме українській філософській мові) дозволила нам по-новому подивитися на власне минуле. Виявилося, що складно перекладати не тільки з різних мов, але й з власної давньої мови на мову сучасну. І питання не в застарілих словах, які потребують нині пояснень, а в тому, що звичні для нас філософські поняття колись звучали так само, як нині, але несли дуже не звичні для сучасного мовлення сенси. Переклад в межах однієї мови — це також переклад між різними зрізами культури. Це впізнавання в минулому себе самих, але трохи інакших. Це пошук чогось важливого, але втраченого (наприклад, секуляризація мови, внаслідок чого втрачаються сенси, що були притаманні мовленню, повʼязаному з сакральним світом, з певними істинами віри), а разом з тим процес «відчищування» філософської мови від наносного, чужого, того, що не прижилося і руйнує питомі сенси національної культури. Важко сказати, яке з понять 5-го тому словника нині найбільш важливе чи вагоме в свідомості сучасних українців чи сучасного філософського дискурсу. Кожне з них наповнене глибоким сенсом в по-своєму значуще. В контексті повномасштабної війни, в якій сусід-агресор намагається стерти з лиця землі українців як націю, поневолити нас, позбавити мови і пам’яті, особливого сенсу набирають такі поняття, «свобода/воля», «мова», «правда/істина», «добро і благо». Стаття «свобода» написана ще 2022 року на жаль уже покійним професором Леонідом Ушкаловим, мабуть сьогодні повинна тиражуватися у всіх можливих ЗМІ. Бо в ній ідеться про те, що свобода і є стрижневим поняттям, яке визначає українську свідомість, культуру, самобутність. Іноді чую, що свобода є нашою ключовою цінністю, тому українці не шкодують навіть життя, аби її захистити. Це так. Втім професор Ушкалов переконує, що свобода так глибоко «зашита» у наше «ДНК», що є не просто цінністю, вона є єдиним можливим способом нашого існування, без свободи, як без води або повітря, просто не стане нас. Це потужний посил, який виходить далеко за потреби тільки академічного філософського дискурсу.
Те ж саме стосується й мови. Написання цієї статті стало особливо цікавою, майже детективною історією. Коли почали працювати над статтею «мова», то виявилося, що філософи, які не звикли читати інші, крім суто філософських, тексти, вирішили, що у філософському контексті українська мова аж до початку ХІХ ст. практично не присутня (в ранньомодерну добу суто філософські тексти було прийнято писати латинською мовою). Історики мови, звісно ж, запротестували, здивувавшись – як же це, адже тексти, принаймні правничі, а також переклади Святого Письма, написані давньою українською (руською) мовою відомі принаймні з 16 ст. хіба там не йдеться про ті ж свободу, правду, істину, справедливість, добро і благо і ще багато іншого, що в секулярну епоху стає предметом філософських спекуляцій? У спір довелося втрутитися ще й дослідникам ранньомодерного українського проповідництва, де, як виявилося, не просто вживаються відповідні поняття, а ще й тлумачаться і наводяться приклади перекладу понять між декількома мовами: церковнословʼянською, латинською, українською («по нашому, по-руськи»), іноді ще й грецькою та польською. Отож робота над статтею «мова» не тільки збагатила наші знання про історію української філософської лексики, а й стала майданчиком для продуктивної зустрічі для дослідників з різних галузей (філософів, культурологів, істориків, мовознавців), які доти між собою практично не зустрічалися, кожен маючи власну наукову царину і власні справи. Зустріч виявилася надзвичайно потрібною і продуктивною. Дякуємо редакторам «ЄСФ» за те, що зробили її можливою.
Мабуть можна було б про роботу над статтями до 5-го тому «ЄСФ» розповісти ще багато цікавих історій. Бо кожна стаття — це окрема захоплива дослідницька подорож, сповнена відкриттів та несподіванок. А головне — це початок роботи над українською «історією філософських понять», яка у нас іще навіть не стала окремим напрямком історико-філософських досліджень, а без якої нині неможливо уявити написання справді сучасної, продуманої, зваженої історії української філософії крізь призму усвідомлення її субʼєктності, історії філософії, в котрій ми, сучасні, зустрінемося з тими «нами», що жили в давнину, і зуміємо з ними порозумітися.
Дякую всім, причетним до повстання цього унікального видання, за те, що воно є і за те, що мала честь і радість долучитися до роботи над окремими статтями.